Суринам (нід. Suriname МФА: [ˌsyːriˈnaːmə]), офіційно Республіка Суринам - держава на північно-східному побережжі Південної Америки, частина регіону Гвіана. На заході межує з Гаяною, на півдні - зБразилією, на сході - з Французькою Гвіаною, на півночі омивається водами Атлантичного океану. Столиця - місто Парамарибо.

Корінні жителі Суринаму мешкали племенами в дрібних поселеннях. У той час основну частину харчів становили коренеплоди, зокрема маніока. Прибережні племена говорили мовами аравакської сім'ї, мешканці внутрішніх областей - карибськими. У 1498 році Христофор Колумб досяг берегів сучаного Суринаму під час третьої експедиції до Нового Світу. Після довготривалої перерви, у кінці 16 століття європейці зацікавилися Гвіаною через чутки про казкову країну Ельдорадо. Згодом, незважаючи на марні пошуки золота, було відкрито торгівельні факторії вздовжАтлантичного узбережжя.

Перше постійне поселення було засноване на річці Суринам 1551 року нідерландськими купцями. Країна перейшла до Іспанії наприкінці 16 століття, 1630 року була захоплена англійцями, які через певний час за мирним договором у Бреді (1667 рік) передали Суринам Голландії в обмін на Новий Амстердам (тепер - Нью-Йорк).

Перші колоністи включали в себе чимало голландських та італійських євреїв, що втікали від переслідувань з боку інквізиції. 1685 року на річці Суринам за 55 км на південний схід від сучасного Парамарібо ними було засновано нову колонію Йоденсаванне (Єврейська Саванна). Суринам перебував під управлінням Голландської Вест-Індської компанії до 1794 року і з тих пір залишався колонією Нідерландів (за винятком двох коротких періодів у 1799-1802 і 1804-1814, коли був захоплений Англією).

Економіка спиралася на плантаційне господарство, через що до колонії завозилися раби з Африки. Разом із головною культурою, цукровим очеретом, на плантаціях вирощували кавове і шоколадне дерева, індиго, бавовник, зернові культури. Плантаційне господарство розширювалося до 1785 року, коли на території Суринаму вже існували 590 плантацій, з яких на 452 обробляли цукровий очерет та інші товарні культури, а на інших - культури для внутрішнього споживання. До 1860 року через занепад кількість плантацій цукрового очерету зменшилася до 87, а у 1940 році їх було всього чотири.

Головними в ієрархії, що склалася в тодішньому суринамському суспільстві, були порівняно малочисельні європейці, переважно колоніальні чиновники, купці та плантатори. У складі європейського населення переважали голландці, але були також німці, французи таанглійці. Нижче розташовувався шар вільних креолів, що включав нащадків від шлюбів європейців з невільницями і рабів, які купили чи здобули свободу. Найнижчу і найчисленнішу категорію суспільства складали раби, що поділялися на невільників, завезених із Африки (що було легальним до 1804 року, проте де-факто тривало до 1820), а також народжених у Суринамі.

Рабовласницька система в Суринамі відрізнялася особливою жорстокістю. Раби не мали жодних прав, а ідея колоніальних законів полягала у повній ізоляції невільників від решти населення та наданні рабовласникам необмеженої влади над ними. Через це раби за можливості тікали від своїх господарів углиб країни і створювали власні поселення в лісах (за що отримали назву «лісові негри»).

Після скасування рабства в колоніях Англії (1833) та Франції (1848) голландці вирішили послідувати їх прикладу. Однак через думки, що звільнені раби не матимуть бажання працювати на плантаціях, після скасування було прийнято рішення: звільнені раби повинні відпрацювати на колишніх плантаціях десять років за мінімальну плату. Декрет про скасування рабства було прийнято 1863 року. Багато з них після звільнення переселилися до Парамарибо, де праця краще оплачувалася та були перспективи отримання освіти. Переважно вони ставали слугами, робітниками, торговцями та вважалися за представників шару вільних креолів, а їх нащадки - іноді вчителями початкових шкіл і дрібними чиновниками. Наприкінці 19 століття деякі креоли задля збору каучуку та видобутку золота подалися у внутрішні області країни.

Довгий час на чолі Суринаму перебував призначений метрополією губернатор, при якому функціонували дві ради, що обиралися місцевими виборцями і затверджування голландською владою. За реформою 1866 року ради замінив парламентом, хоча губернатор залишав за собою право накладати вето на будь-які рішення органу. Початково у виборах брали участь лише ті, хто проходив суворий майновий та освітній ценз, але згодом цей ценз пом'якшувався. Втім, електорат не перевищував 2% населення до 1949 року, коли було запроваджено загальне виборче право.

1954 року Суринам отримав автономію у складі Королівства Нідерландів. Проте за вибори губернатора та контроль оборони і зовнішньої політики й надалі відповідала метрополія, а електорат обирав парламент і уряд.